Досократики

Філософія античного світу

Своїх класичних форм філософія набуває в Стародавній Греції, де виникає гармонійне поєднання світоглядно-оцінного та раціонально-системного підходів, зв'язок із зачатками наук, розвивається логічний апарат. Розквіту давньогрець­кої цивілізації, науки і філософії сприяв унікальний для Стародавнього світу суспільний устрій — демократія, що дала можливість обговорювати питання та вирішувати їх шляхом голосування.

До античності (від лат. "антикус" — давній) відносять період існування міст-держав Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, який охоплює біля тисячі років з VI ст. до и. є. (або ще раніше) і до падіння Римської імперії в V ст. н. є.

У античній філософії виділяють три періоди:

Ø досократики;

Ø класичний етап;

Ø елліністичний етап.

Колосальний розквіт філософії та всієї культури Стародавньої Греції виклика­ний її положенням на перехресті шляхів між Європою, Азією та Африкою, домінуванням міського населення ("морської цивілізації") з високою грамотніс­тю та виникненням демократії, коли всі основні питання вирішуються шляхом обговорення і голосування. Тільки у Стародавній Греції стає можливою філосо­фія як вільне і раціональне міркування вільної людини.

Антична філософія починається з Фалеса, тому що він першим переступив поріг міфологічного світорозуміння ізробив перший крок у постановці питання про природу речей. „Що лежить в основі сущого?”, „У чому першопочаток Всесві­ту?”, „Які джерела світобудови?”, „Що є началом усіх начал?”— ось ті вічні запитання, щопоставив перед наукою ще в стародавності перший з мудреців.

Це відбулося на території сучасної Туреччини, в області Стародавньої Греції, яка називалася Іонією. В Іонії виникло декілька великих торгових міст, найбільшими з яких були Мілет та Ефес. В місті Мілет виникла перша давньогрецька філософсь­ка школа, до якої входили Фалес (640-566 рр.), учень Фалеса Анаксимандр (610-540 рр.) та учень Анаксимандра Анаксимен (586-528 рр.).



Перший з давньогрецьких мудреців, Фалес, вивчав математику й астрономію в Єгипті. На основі цих знань він передбачив сонячне затемнення 28 травня 585 р. до н. є.

Мілетські філософи передусім прагнули зрозуміти будову космосу і з цією метою шукали причину всього існуючого, його першооснову. Такий першопочаток Фалес бачив у воді, Анаксимандр — у безособовій основі всього сущого (апейроні), Анаксимен — у повітрі. На диво, учні мали свою думку, що відрізня­лась від думки вчителя. Цього ніколи не було в східних деспотіях, які існували до Стародавньої Греції. Саме спрямування перших філософів на джерело та влаштування Всесвіту отримало назву космоцентризму.

В іншому Іонійському місті Ефес жив відомий мудрець Геракліт ( — 540-480 рр.,). Першопочатком всього цей філософ вважав вогонь, з якого все виникає під впливом загального закону, світового розуму (логосу). Особливу увагу Геракліт приділяє руху як джерелу єдності та багатоманітності світу в його поділі на протилежності, що борються одна з одною і переходять одна в одну. Геракліту належить принцип панта рей — все тече, все змінюється.

Проти принципу панта рей виступили елеати-неподвижники (Ксенофан, Парменід, Зенон) з міста Елея, що знаходиться на території сучасної Італії. На думку Парменіда, який вперше виділив філософське поняття буття, воно об'єктивно можливе лише як єдине, що абсолютно однорідне й заповнює весь простір. Воно у всьому й усе в ньому.

Учень Парменіда Зенон міркував таким чином: тіло, яке рухається, не може знаходитися в одному місці — тоді воно завжди буде тільки в цьому місці; воно обов'язково повинно бути там, де воно є, і дещо попереду — там, де його немає. Але це, вважає Зенон, неможливо. Тому, насправді, руху немає. Те, що ми бачи­мо,— тільки ілюзія. Зенон пропонує декілька не розв’язуваних протиріч (апорій),за допомогою яких він доводить неможливість руху і суперечливість мислення. Найвідоміші апорії— «Ахіллес та черепаха», «Дихотомія», «Стадій», «Купа». Елеати чітко розмежували істинне буття (те, що осягається розумом, дане в знанні) та оманливе (чуттєве сприйняття, дане в думці). Буття єдине та неподіль­не, як і думка про нього, а чуттєве сприйняття подає нам речі множинними та подільними.

Переконання елеатів мали великий вплив на наступну філософію та науку (особливо на математику й логіку). Вони поставили такі глибокі та складні питання про суперечливість наших уявлень про рух, простір і час, які не розв'язані й досі.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософії зміщується на південь Апеннінського півострова (цю область та острів Сицилію стародавні греки називали Великою Грецією). Славетний Піфагор ще до того, як це встигли зробити елеати, заснував в місті Кротоні філософську школу (— 576-496, за інши­ми даними — 580 500 рр.).

Він більше 20 років прожив у Єгипті, де навчався у жерців і був знайомий із вченням давньоіранського пророка Зороастра (що жив приблизно в VII-УІ ст. до н. е.). Згідно з ученням Зороастра, в світі йде космічна боротьба добра і зла, результат якої залежить від кожної людини, її думок, слів та дій. Йому ж нале­жить ідея існування єдиного Бога— творця Всесвіту. Зороастр також першим висунув ідеї, що є складовими частинами всіх світових релігій: про суд над душами людей після смерті, рай та пекло, кінець світу й страшний суд.

Піфагор першим назвав себе філософом. На Олімпійські ігри, говорив він, приходять різні люди. Приходять торговці, щоб отримати вигоду. Приходять спортс­мени за славою та популярністю. Глядачів же не цікавить ані те, ані інше. Так і в житті: кого цікавить багатство, кого слава, а деякі, як глядачі, споглядають, прагнуть істини, люблять мудрість. Останні і є філософами.

Піфагор і його школа вважали, що першопочатками є не вода, повітря, во­гонь або земля, а числа, що керують світом та визначають все існуюче. І сам Бог є нічим іншим, як числом чисел. До нашого часу дійшло дуже мало ідей піфаго­рійців, тому що школа Піфагора була релігійною общиною з дуже суворою дисципліною, з обов'язковим збереженням вчення в таємниці та досить жорст­кими вступними іспитами (одне з них— цілковита мовчанка протягом п'яти років).

На о. Сицилія у Великій Греції жив і учень Парменіда Емпедокл (біля — 484-424 рр.), що відмовився від царської влади, бо хотів стати філософом. Відо­мо, що він займався лікарюванням, точніше, був тим, кого зараз називають екстрасенсом.

Емпедокл навчав, що упорядкований космос займає тільки невелику частину Всесвіту, його утворюють чотири першопочатки (тілесні стихії): вогонь, повітря, вода і земля. Всі мінливі речі нашого світу утворюються з цих чотирьох стихій під впливом двох протилежних сил: любові (дружби) та ненависті (ворожнечі). Послідов­ником, а можливо, і учнем Емпедокла був Гіппократ, який спирався у своїй теорії темпераментів на вчення Емпедокла про чотири стихії.

Першим відомим афінським філософом став послідовник Анаксимена Анаксагор (500-428 рр.), якого Аристотель цінував більше за всіх своїх попередників. Анак­сагор розвинув космогонічне вчення, згідно з яким спочатку Всесвіт складався з непорушної безформної суміші дрібних, чуттєво несприйнятливих нерухомих частинок (насіння) різноманітних речовин. Пізніше Аристотель назвав насіння гомеомеріями. Під впливом світового розуму суміш насіння набуває обертання, яке тепер ми бачимо як обертання небесних світил. Анаксагор вважав речовину нескінченно подільною і заперечував існування порожнечі. За свої нетрадиційні думки був посаджений у в'язницю, після чого змушений був покинути Афіни.

В історії давньогрецької філософії значна роль належить софістам (5-4 ст.). Спочатку слово "софіст" значило те ж, що й "софос" (мудрець), але пізніше воно почало застосовуватися для позначення платних викладачів, які навчали прийомам ведення суперечки, красномовству, вмінню переконувати та іншим знан­ням, потрібним для участі у суспільному житті поліса (міста).

Софісти критично ставляться до всього, що їх оточує, і вимагають перевірки розумом, логікою всіх некритично прийнятих думок. Вони багато зробили для розповсюдження вчень своїх попередників (головним чином, іонійських філосо­фів) і стали свого роду просвітниками.

Найвідоміші старші софісти: Протагор, Горгій, Антифонт.

Протагор першим намагався систематизувати умовисновки. До числа гідностей вчення софістів слід віднести увагу й повагу до індивідуальної свідомості, яку вони вважають гідною давати оцінку всьому; вони одні з перших висунули ідею рівності та свободи всіх людей, так як "природа нікого не зробила рабом".

Софісти зробили значний внесок у розвиток логіки. Положення Протагора "Людина — мірило всіх речей" — видатна думка, що не тільки не втратила свого значення, а й навпаки, її значення дедалі зростає.

Проте софісти надмірно перебільшили мінливість явищ дійсності і схилили­ся до релятивізму— ігнорування тривалості явищ і абсолютності у змісті істи­ни. Якщо Геракліт говорив, що не можна двічі увійти в одну й ту ж річку, то Кратил стверджує, що цього не можна зробити й жодного разу, і заперечує можливість визначення понять та правильної назви речей, вважає, що слід тіль­ки вказувати пальцем на необхідне.

Викладаючи уміння вести дискусію, софісти стали навчати своїх учнів різноманіт­ним прийомам, за допомогою яких можна одержати словесну перемогу в супереч­ці, заплутавши супротивника, перекрутивши ситуацію. Такі прийоми отримали наз­ву софізмів. Цей момент, а також надмірний, руйнівний релятивізм, що веде до паралічу так звеличуваної софістами діяльності пізнання, призвели до нерідко одно­бічної негативної та необ'єктивної оцінки їхньої творчості (до того ж, від їхніх праць майже нічого не збереглося).

В цілому софісти зробили значний внесок у розвиток логіки та філософії, істотно вплинули на погляди Сократа та інших філософів.

Після смерті Перикла у 431р. й пелопонезької війни (між Афінами та Спартою), у якій перемагає Спарта, Афіни втрачають свою військову перевагу, але повністю зберігають її у сфері культури, у тому числі й у філософії. Розквіт давньогрецької філософії, її класичний період пов'язують, передусім, з іменами Сократа, Платона та Аристотеля. Сучасником щойнозгаданих філософів був Демо­кріт. Однак діяльність Демокріта та діяльність його вчителя Левкіппа важко розмежувати, тому інколи їхня філософія розглядається як приналежна не до класичного, а до раннього періоду філософії Стародавньої Греції.

Класичний період античної філософії

На початку розквіту давньогрецької філософії підноситься загадкова фігура Сократа (470-399 рр.), що ставрозмірковувати не про космос, а про долю і життя людини (антропоцентризм) Філософ нічого не писав, його думки нам відомі, головним чином, з розказів його учнів, передусім, Платона.

Батько Сократа був скульптором-каменотесом, а мати –акушеркою (повитухою). Останньою обставиною він пишався й говорив, що він, як і його мати, допомагає народитися, але не дитині, а істині. Сократ отримав звичайну афінську освіту: гімнастичну (фізичну) та музичну (гуманітарну). У 18 років він прийняв присягу і став громадянином Афін. У цей час в Афінах за переписом налічувалося 14 040 громадян (вільних чоловіків, здатних носити зброю).

Сократ повертає філософію від проблеми устрою космосу до проблеми людини. В людині він бачить концентрування всіх загадок буття.

Наслідуючи заклик Фалеса, вважає головним пізнання самого себе і висуває принцип "пізнай самого себе". Але, як говорив Сократ, найганебніше неуцт­во — "вигадувати, наче знаєш те, чого не знаєш". Тому цей свій принцип він доповнює ще й іншим: "Я знаю, що я нічого не знаю".

Якщо людина говорить "я знаю, що я нічого не знаю", то це вже багато. "Я не знаю" — значить, я хочу знати, я шукаю істину й на віру не приймаю освячені традицією догми. Знати лише те, що говорять інші, значить володіти пам'яттю, але не розумом. "Я нічого не знаю" означає, що, як би далеко я не просунувся в пізнанні, я не обдурюю себе ілюзією, неначе збагнув остаточну істину. Щодалі я рухаюсь, то ширше розсовуються горизонти майбутнього пізнання. Тому на схилі життя людина має ще більшу підставу, ніж раніше, сказати: "Язнаю, що я нічого не знаю".

Головною людською якістю Сократ вважає доброчесність — уміння правиль­но, добре діяти, а для цього необхідно знати, які вчинки доброчесні. Тому причи­ну аморальних вчинків, поганої поведінки він бачить у незнанні. З цим пов'яза­не переконання Сократа, що не можна брати плату за знання, як це робили софісти.

Уперше в історії філософії Сократ поставив завдання дослідження сутності та визначення таких загальних понять, як "добро", "істина", "краса". Він розуміє знан­ня як спомин і вважає, що істину треба шукати в своїй душі.

На вулицях та майданах Афін Сократ вів бесіди зі всіма бажаючими і в діалозі показував хибні погляди, характерні для звичайного здорового глузду, та необґрунтованість впевненості в своєму розумі та знаннях. За це він отримує неприязнь та переслідування. Заздрісні звинувачують його в розбещуванні молоді та вигадуванні нових богів. І демократичний суд Афін (судді обиралися за жере­бом) засуджує його до смерті (280 суддів з 500). На суді, і помираючи від отрути Сократ вів себе мужньо та гідно. Він використав суд для пропаганди своїх поглядів і заявив, що судді незабаром будуть суворо покарані за несправедли­вий вирок. Згодом так і трапилося.

Сократ мав надто непривабливу зовнішність, вирізнявся мужністю, непримх­ливістю та аскетизмом. Можливо, він був хворий на епілепсію (є свідчення, що періодично він впадав у стан непорушності на декілька годин). Існують припущення, що під час правління 30 тиранів, прибічників Спарти, Сократ був пов'язаний з ними (їхній голова Критій та інші були його учнями). Філософ ставився з недовірою до демократії за жеребом, бо вважав, щовсіма важливими справами повинні займатися фахівці. Не виключено, що саме це політичне підґрунтя було прихованою причиною суду над Сократом.

Усі наступні давньогрецькі філософи (і не тільки вони), певним чином, знахо­дились під впливом особистості та ідей Сократа. У нього було багато учнів, найвідоміший з них — Платон.

Платон (427-347 рр.) багато чим відрізнявся від Сократа. Платон (справжнє ім'я Аристокл) походив з царського роду, був всебічно розвинутим, фізично та інтелектуально. В 20-річному віці, в — 407 р. зустрів Сократа, кинув всі свої спортивні та літературні заняття й вісім років (до самої смерті учителя) був його вірним учнем. Платон купив в Афінах сад, присвячений пам'яті міфологічного героя Академа, де заснував свою філософську школу. Від Платона до нашого часу дійшли 23 справжні діалоги та 11 сумнівних, а також «Апологія» Сократа.

Платон виходив з того, ще знання доброчесності, яке становить істинну сут­ність людини, не може бути отримане ні через чуттєве сприйняття, ні через міркування над їхнім джерелом — матерією. Тому він припускає наявність надчут­тєвої субстанції — світу ідей (ідеальних образів або причин), що відноситься до матеріального світу речей як вічне, досконале, істинне буття до минущого, мінливого, неправдивого світу тіней. Чуттєві сприйняття не можуть дати знання про ідеї добра і зла, справедливості і несправедливості тощо, а якщо людська душа знаходить їх у собі, то тільки тому, що споглядала їх до свого земного існування.

Платон, таким чином, доводить існування надчуттєвого світу ідей. Він зверта­ється до уявного експерименту. "Уявімо собі,— говорить Платон,— в'язнів з дитинства в печері в'язнів, звернутих обличчям до муру, протилежного виходу з печери. Вони ніколи не мали справи з реальними речами. Поза отвором печери люди проносять в кошиках різноманітні предмети, що віддзеркалюються на мурі, обличчям до якого звернуті арештанти. В'язні все своє життя бачать лише тіні речей. Оскільки вони ніколи не сприймали справжніх предметів, то скільки б їх не переконували, що те, що вони бачать, — лише тіні речей, вони цьому не повірять, бо за життєвою звичкою сприймають їх як істинний світ". Саме так, на думку Платона, діють усі люди, вважаючи чуттєво сприйнятий світ речей світом істинним, хоча, насправді, сприймають тіні світу ідей.

Платон вважав, що душа людини безсмертна і мандрує по тілах, що Бог не створив, а зробив "перебудову" матерії, яка існувала завжди, що існує тільки один світ і він живий. Знання філософ поділяє на інтелектуальне (мислення і розум) і чуттєве (віру й подібність). Істинне (світле) знання може дати тільки мислення.

Вперше Платон створює своєрідну утопію: описує устрій ідеальної держави, правителі якої є філософами, а все життя громадян суворо регламентоване (конт­ролюються навіть колискові пісні і оповідання нянь маленьким дітям). Ідеальній державі Платон протиставляє чотири типи поганих держав, в яких немає поряд­ку, переважають чвари, насильство і жадібність:

Ø тимократія — влада честолюбців (краща з поганих, але швидко перетворю­ється в олігархію);

Ø олігархія — влада багатих, що скидається обуреними бідними (демосом);

Ø демократія — ще гірша держава, за якої панує повне безладдя і яка обов'язково змінюється тиранією;

Ø тиранія — одноособова, незаконна і необмежена влада, вона є найгіршою і завжди веде до війн.

Вплив філософії Платона був надто істотним, він відчутний і досі, особливо з філософії математики та теоретичній фізиці.

Учнем Платона був Аристотель (384-322 рр.) — син придворного лікарю ма­кедонського царя та вчитель великого полководця Олександра Македонського. Аристотель систематизував усі знання свого часу про неживу і живу природу, психологію людини, будову держави, пізнання. Він розробив основні поняття етики (добро, щастя, блаженство тощо), створив першу систему категорій (10 ка­тегорій), основними з яких є наступні: добро, щастя, доброчесність, моральний вибір. Щастя Аристотель розуміє як "діяльність душі згідно з доброчесністю", тобто як творіння блага (добра), що приносить блаженство. Найдосконаліше бла­женство — у спогляданні.

Аристотель вперше застосував поняття "організм", описав більш як 500 видів тварин, і, по суті справи, заснував порівняльну анатомію, ембріологію та фізіо­логію, першим почав писати наукові трактати з правил логіки, а не діалоги та поеми, як це було до нього.

Державу розуміє як панування порядку, що базується на законі. У держані можуть існувати два типи господарювання:

Ø економіка, мета якої задовольняти потреби громадян;

Ø хрематистика, що існує заради наживи.

За політичним устроєм Аристотель ділить усі держави на правильні та не­правильні.

Правильні держави (мета — загальна користь):

Ø монархія (законна влада);

Ø аристократія (владакращих);

Ø політія (республіка, влада більшості).

Неправильні (вироджені держави (мета — власні інтереси):

Ø олігархія (влада багатих);

Ø демократія (влада незаможних в їхніх інтересах).

При цьому монархія краще аристократії, аристократія краще політії, а у вироджених, навпаки, демократія краще олігархії, а олігархія краще тиранії. Тобто, демократія — це краща форма держави серед гірших. Найгірша форма — охлократія(влада натовпу), коли взагалі немає закону та порядку.

Аристотель одноосібно започаткував таку науку, як логіка. Після смерті Платона він організував у передмісті Афін Ликеє свою школу, де проводив заняття у галереї (перипатосі), інколи прогулюючись з учнями. Учні отримали ім'я перипа­тетиків — тих, що прогулюються.

Аристотель вирізняв три види душі: рослинну, тваринну і розумну (у людини). Він критикував платонівське подвоєння світу. Платона ми любим, він наш вчитель, але істина дорожче. У вченні Платона є протиріччя. Наприклад, стверджується, що кожна властивість речей зумовлена відповідною ідеєю; краса речей — ідеєю краси, білий колір — ідеєю білизни і т. ін. Але кожна річ має не одну, а безліч властивос­тей. Отже, кожна з них повинна бути зумовлена не однією, як стверджує Платон, а безліччю ідей. З іншого боку, за Платоном, ідея — це сутність речі, й разом з тим він впевнений, ідо ідея існує поза речами в потойбічному світі. Виходить, що речі існують без своєї сутності. Нарешті, як можуть нематеріальні ідеї впливати на матерію, формуючи з неї світ речей? У Платона відповіді на це питання немає.

Безтілесні ідеї Платона — загальне й сутнісне. Проте, як вказує Аристотель, "ніщо загальне не існує окремо, поза одиничними речами". Кожна одинична річ ("перша сутність") — це складене ціле: єдність матерії як начала, що визнача­ється, та форми як начала, що визначає. Матерія — цете, з чого складаються всі речі ("матеріальна причина"), а форма — це сутність і суть буття, завдяки якій усяка річ така, яка вона є ("формальна причина"). Матерія та форма співвідно­сяться між собою як можливість та дійсність. Так, глина по відношенню до цегли— матерія, а цегла по відношенню до глини— форма. В свою чергу, цегла— це матерія, а будинок — форма.

Левкіпп та Демокрит (460-370 рр.) найповніше розробили ідею єдності кос­мосу і людини. Згідно з їхнім вченням, все у світі складається з атомів — неподіль­них, абсолютно незмінних, найменших частинок, що рухаються у порожнечі, то з'єднуючись між собою, то роз'єднуючись. Так виникають і гинуть всі світи та всі тіла в них. Вогонь і людські душі складаються з надзвичайно малих і дуже рухомих атомів сферичної форми.

Справжнє щастя людини полягає, на думку основоположника атомізму Демо­крита, не в матеріальних благах й чуттєвих задоволеннях, а в мудрості, у тому спокійному й урівноваженому стані духу, що досягається Істинним пізнанням за допомогою витончених "образів мислення", м'якої і тихої рухливості атомів душі. Ідеал Демокрита — життя, підтримане загальним законом і порядком, лагідне і благодушне. Розумна насолода життям полягає в світлому та спокійному стані душі, зумовленому згодою з природою, виконанням обов'язку, мірою у всьому, сміливістю духу й безстрашністю мислення. Розсудливість, відповідність між словом та ділом, помірність проголошуються Демокритом необхідними чеснота­ми громадян держави. Призначення ж держави — гарантувати мирне та налагод­жене життя громадян. Вона повинна служити вуздою й силою, що придушує, для тих, хто порушує порядок і сіє смуту, повинна тримати в покірності рабів та нужденних.

Демокрит першим висловив думку про походження хвороб від дрібних істот, що проникають в організм при диханні. Згідно з Цельсом, і Демокрит, і Піфагор, і Емпедокл були лікарями. Демокрит, крім усього, дружив зі своїм однолітком, Гіппократом, який в останню хвилину життя Демокрита був поруч з ним.

Б. Рассел вважає Демокрита останнім цілісним реалістом, що мав не тільки наукові для свого часу погляди, а й прагнення до безкорисливого пізнання всієї дійсності. Після нього, вважає він, починається спад філософської думки.

Елліністична філософія

В період елліністичних держав (після розпаду імперії Олександра Македонсь­кого) найбільший інтерес викликає філософія Епікура (епікуреїзм), стоїків, скеп­тиків та кініків.

Епікур (341-270 рр.) розвиває єдину в стародавності концепцію людини, в якій утверджується цінність людської особистості й пропонується усунення всього, що заважає щастю. Щастя — це мудрість, уміння задовольнятися малим і дося­гати спокою духу, бути вільним від тілесних та духовних страждань, не боятися смерті, богів та загробної розплати. Тому епікурейська община уявлялася лю­дині того часу — безвідносне до того, яке становище в суспільстві вона займала (членами епікурейської общини могли бути раби і жінки) — своєрідним "шпита­лем", де виліковуються недуги, За місцем її розташування школа Епікура отри­мала назву «Сад Епікура».

Мета життя людини, вважає Епікур, — щастя. Для того, щоб бути щасливою, людина повинна позбутися страждань, болю, бути здоровою і фізично, і психіч­но. Крім того, повинна мати вдоволення від задоволення своїх потреб. Всі людські потреби він поділяє на такі:

Ø природні та необхідні;

Ø природні та ненеобхідні;

Ø неприродні та ненеобхідні.

Розумна людина прагне тільки до задоволення перших потреб та вміє цінува­ти те, що має. А кожна людина має найцінніше І найпотрїбніше: життя, сон, повітря, воду, друзів.

Епікур розвиває вчення Левкіппа та Демокрита про атоми. Він вважає, що атоми здатні спонтанно змінювати напрямок свого руху, завдяки чому знаходиться місце не тільки необхідності (як у Демокрита), а й випадковості. Це призводить до визнання свободи, волі людини, можливості вибору нею одного з декількох варіантів поведінки, звідки, в свою чергу, виникає й відповідальність за вчинки.

Засновник стоїцизму — Зенон з Китіона (336-264 рр.) — і його послідовни­ки головним розділом філософії вважали етику, що навчає жити відповідно до природи, діяти розумно, визволитися від пристрастей й стати господарем своєї долі. Мета життя людини — жити у відповідності з природою, витримувати уда­ри долі й ніколи не втрачати обличчя. Заняття зі своїми учнями Зенон проводив у "писаній стої" (місце, де знаходились колони з візерунками), тому його послідов­ники називалися стоїками. Філософія, згідно з положеннями стоїцизму, складаєть­ся з трьох частин: логіки, фізики, етики. Їхнє співвідношення нагадує яйце, в якому логіка — шкаралупа, фізика — білок, етика — жовток.

Загальновідомий основоположник і представник скептицизму Піррон (365-275 рр.) стверджував, що речі неможливо пізнати. І ми навіть не можемо звати, чиє вони, чи немає. Тому потрібно взагалі утримуватись від стверджень.

Одного разу Піррона запитали, живий він, чи ні, на що той відповів: "Не знаю".

Окрім цих трьох напрямів відомий ще кінізм, засновником якого був Антисфен (445-360 рр.), а славетним його представником Діоген (414-323 рр.) Кініки вважали, що головне у філософії - не теорія, а саме життя філософа. В житті найціннішим вважали свободу. Вони не вважали за потрібне дотримуватися норм моралі, визнавали усіх людей рівними і, щоб бути вільними, не мали аніякого майна. Назва школи кініків походила, очевидно, від назви гімнасія «Зір­кий пес» («Киносарг»), поблизу якого вони збиралися.

Діоген:"

Пізніше, в часи Стародавнього Риму, не було створено оригінальної філосо­фії, а тільки продовжені головні лінії давньогрецької філософії, особливо стоїцизму, піфагореїзму й платонізму (філософія Платона).

Найвідоміші представники римського стоїцизму (пізньої стої) — Сенека (5-65 рр.), колишній раб Епіктет (50-140 рр.), імператор Марк Аврелій (121-180 рр.) —продов­жували філософію ранніх стоїків.

В день народження Марка Аврелія курка знесла яйце з червоними крапка­ми, що було розтлумачено як щаслива прикмета. Звідси пішов звичай римлян посилати у подарунок фарбовані яйця.

Найвідомішім представником неоплатонізму, останнім грецьким філософом був Плотін(204-270 рр.). Він вважав, що світ ідей містить три головні елементи:

Ø першопочаток (Бог, добро) — присутній скрізь;

Ø світовий дух — споглядання першопочатком себе;

Ø душу— творця всього живого та неживого.

Кожна людина споглядає світовий дух у своїй душі.

Грецька філософія починала з пізнання світу й прийшла до пізнання своєї душі. Це її кінець та початок філософії християнської, філософії Середньовіччя.

Про взаємозв'язок і взаємовплив античної філософії й медицини можна судити на прикладі таких лікарів античності.

Асклепіад ( 128-56 рр. до н.е.) - грецький лікар, що згодом переїхав у Рим, уважав, що матеріальною основою організму, включаючи і його психічну діяльність, є атоми. Вони утворюються з повітря при розкладанні його в легенів, а також з їжі при роздрібненні її в шлунку, потім надходять у кров і розносяться по всім організму. Асклепіад є родоначальником першої системи солідарної патології. Його перу належить максима: «Лікар повинен лікувати безпечно, скоро й приємно». Він уперше запропонував і застосував трахеотомію. Він уважав, що яка етіологія хвороб, така повинна бути й терапія (розумне харчування, тривале перебування на повітрі, фізичні вправи). Асклепіад і його школа уявляли передовий, матеріалістичний напрямок у медицині античного Рима. Цьому напрямку протистояло так зване ідеалістичний напрямок, представниками якого були Авл Корнелій Цельс і Клавдій Гален.

Авл Корнелій Цельс ( 30/26 рр. до н.е. - 45/50 рр. н.е.) не був лікарем, однак був більшим аматором і знавцем медицини (до нас дійшов його трактат у восьми книгах «Про медицину», у якім він використовував усі знання про медицину, починаючи з «Аюрведи» Сушрути до Асклепіада включно. Цельс уважався, що в медичній практиці саму корисну допомогу в стані виявляти лише досвід.

К. Гален (131- 201 рр. н.е.) написав більш 400 творів, з них близько 200 по медицині, а також по філософії, математиці і т.д. У своїх філософських поглядах випливав більше Аристотелю, але відносно доцільності стояв на точці зору Платона.

Суть медичної системи Платона полягає в наступному. Людиною править «вічний розум» за допомогою трьох душ: розумної, яка міститься в мозку, тварини, що живе в крові, і рослини, що перебуває в печінці. Усі три душі правлять опосередковано за допомогою трьох сил - розумів, що рухають і управляють чотирма елементами (вогонь, вода, повітря й земля), які існують в організмі у вигляді щільних частин і влаг (крові, слизи, жовчі). Якщо вони підкоряються душі й, отже, перебувають в «кразе», то організм здоровий. Таким чином, по Платону, причина хвороб — не в зовнішньому факторові, а в тому, що фізична сторона організму не «підкоряється» духовної, божественної. Тому терапія полягає не стільки в прийманні певних ліків, скільки у виконанні всіляких релігійних обрядів, танців і гімнів.

Медична система Галена, викладена їм в 14-млосній праці, являє собою (з деякими відступами) систему Платона. Гален уважав, що «здоров'я є рівновага й гармонія 4-х елементів, влаг, однорідних частин, органів, нарешті, керуючих усім організмом сил», тобто виступав прихильником гуморальної теорії.

Галена з повним правом можна вважати основоположником анатомії людину, експериментальної фізіології й місцевої діагностики. Якщо в Гіппократа рельєфно виступає медицина як мистецтво, то в Галена обидві сторони медицини, і науково-теоретична, і практична, дійшли до вищого свого розквіту. С.Г. Ковнер пише: «Медицина Галена є вінець будинку прадавньої медицини, фундамент якої закладений Гіппократом.... після нього, протягом усього середньовіччя й навіть пізніше, не виникло ні однієї нової медичної школи...»

Таким чином, у період античності натурфілософія в силу свого наукового змісту була єдиної філософської й природничо-наукової основою медицини. Крім того, на основі саме натурфілософії тією чи іншою мірою дозволяється питання про природу людини й, отже, цілий ряд інших питань практики й теорії медицини.


2668433951489033.html
2668498273089254.html
    PR.RU™